Дині під Карачі. Як ром із Херсонщини поїхав на прабатьківщину — до Пакистану

У дитинстві в нашому домі мати й баба дивилися індійські фільми. «Зіту і Ґіту», «Помста і Закон» я бачив разів по десять — їх крутили так часто, що я заздалегідь знав, коли треба плакати, а коли сміятися, ще не почувши жодного слова. Але слова я все одно чув. Голос перекладача йшов поверх оригіналу, і мова фільму звучала знизу, як старий малюнок з-під побілки. І дещо в ній було дивно знайоме.

— Бабо, а чому вони кажуть пані? Ти чула — він сказав панч, а перекладач потім сказав «п’ять». Чому так?

Баба не відривалася від екрана:

— Мо, о Дел лен жанел.

Бог їх знає. На цьому розмова закінчувалася — і починалося моє питання, яке я носив із собою наступні роки. Чому люди на екрані, за тисячі кілометрів від нас, говорять нашими словами? Пані — вода. А числа: ек, до, тин, чар, панч — майже такі самі в нас: єкх, дуй, трин, штар, панжь. Наче хтось загубив у чужій мові жменю наших слів і не пояснив навіщо.

Пізніше я дізнався те, чого не знала баба: прабатьківщина ромів — на північному заході Індійського субконтиненту, на землях, поділених сьогодні між Індією та Пакистаном. Звідти й почався мій інтерес до історії ромської мови. А думка колись туди поїхати лишалася дитячою мрією — з тих, які не збуваються просто тому, що їх ніколи не призначають на конкретну дату.

_{Авторство фото - Януш Панченко}

Поки одного дня я не подумав: чого, власне, чекати? Лахор

Це був червень 2026 року. Я купив квиток — і наприкінці того ж місяця опинився в Лахорі. Літак сів близько сьомої ранку. Перше, що я відчув, ступивши крок із трапа, — спека. Спершу я подумав, що це жар від двигунів. Відійшов далі: ні, це просто така погода. Сьома ранку, а місто вже дихало, як вулична піч на Великдень, коли підходиш надто близько й тебе відкидає жаром.

Друге був запах. Їдкий, горілий, наче палена хімія — ні на що знайоме він не схожий. І головне: від нього не було куди подітися. На вулиці, в номері готелю, вдень і вночі — однаково. Спершу я думав, що це сміття. Потім придивився до міста й побачив: усе воно вкрите легким серпанком, який ніколи не розходиться. Це смог. Лахор регулярно очолює світові рейтинги мегаполісів із найбруднішим повітрям. Удень температура доходить до сорока двох. Із дванадцятої до шостої вулиці порожніють — люди намагаються не виходити зовсім. Життя починається пізно ввечері: саме тоді відкриваються базари, наповнюються ресторани, і місто нарешті прокидається.

Того ж вечора я вийшов на Анаркалі — базар був поруч із готелем. Сотні людей у русі, звідусіль запах смаженого масла й спецій, автомобільні гудки, яких ніхто не слухає. Саме там я вперше почув слово, яке потім супроводжуватиме мене всю поїздку. Хтось сказав за спиною: ґора.

Білий. Іноземець.

Декілька днів я знайомився з містом, і одного вечора виходив із ресторану «Хавелі», що біля мечеті Бадшахі. До мене підійшли діти й попросили грошей. Я роздав символічно, по сто рупій. Для однієї дівчинки готівки вже не вистачило — я притримав останнє, боявся, що не буде чим заплатити за таксі до готелю. Вона просила знов і знов. А потім просто відійшла.

На четвертий день мені стало замало Лахора. Треба далі. Я вибрав найвіддаленіше місто — Карачі, на березі Аравійського моря. Думка про поїздку далі прийшла десь о другій ночі. Тоді ж я купив квиток на рейс, який вилітав за шість годин. Наступного ранку я був уже за тисячу триста кілометрів від Лахора.

Карачі та вечір з Аміром

Карачі виявився зовсім іншим містом. Після лахорської димки кольори тут здавалися насиченішими — чисті, без сірого шару, який у Лахорі лежав на всьому. І щойно я вийшов з аеропорту, відчув свіжість: Аравійське море давало про себе знати навіть попри спеку.

Удень я заселився в готель і обійшов околиці. Звичайна вулиця з житловими будинками, добротними, — деякі господарі перетворили їх на маленькі готелі, в одному з таких жив і я. Забудова, дворики. І чоловік, який зі шланга поливав асфальт біля свого будинку. Таке я часто бачив на циганських вулицях у Каховці. Увечері я викликав таксі, щоб подивитися місто. Водія звали Амір. Білосніжна лляна сорочка, світлі джинси з доброї бавовни — зазвичай таксисти в Пакистані вдягаються значно простіше. Англійською він говорив добре — і тому ми легко розговорилися.

Закінчилося тим, що Амір залишився зі мною на весь вечір. Спершу ми поїхали в ресторан на самому березі: хвилі били просто по ліву руку від столика. Пробували все підряд. Потім між нами почалася суперечка, хто платить. Амір наполягав, що я гість у його країні. Я — що це він возить мене цілий вечір і кинув через мене роботу.
Ми сперечалися, як давні друзі. Хоча знайомі були годину.

Але тут з’ясувалося, що він узагалі не таксист. Амір із сіндхів, родом із Суккура — це кілометрів чотириста від Карачі. У нього кілька машин, він здає їх у таксі й наймає водіїв. Того дня сів за кермо сам — просто подивитися, як воно працює. Моє замовлення випало йому випадково.

Далі була вулиця їжі, де ми познайомилися з бійцями карачинського спецназу — вони охороняли квартал. Вигляд у них був суворий до крайності: люди з автоматами та бородами між людьми, які прийшли попити кави. А розговорилися — виявилися добрими й навіть якимись зворушливими. Десь тієї ночі я розповів Аміру, що я ром і що наші предки прийшли з цього регіону. Він одразу поліз у Вікіпедію. Читав довго. Потім підвів очі й сказав, що ніколи в житті не чув про такий народ.

Тоді я почав показувати на прикладах — які слова в нас однакові. Лон — сіль. У сіндхі лун. Мурш — чоловік, у них мурс. Пурано — старий. Тхуло — товстий. Ці два взагалі однакові, без жодної зміни. Ми перебирали слово за словом, і Амір щоразу кивав: так, це в нас теж є. Так, і це. І щоразу дивувався сильніше — скільки ж їх виявляється. Людина, слова з мови якої я говорив, уперше в житті дізналася, що ми існуємо.

Дорога до моря

Наступного дня я поїхав до моря — у самому місті пляжів для купання немає. Місцеві порадили Мубарак-Віллидж, рибальське селище на березі. Я взяв інше таксі й домовився з водієм, що він відвезе мене туди й почекає: зв’язку в селищі немає зовсім. Цей водій англійської майже не знав. Ми порозумілися сумішшю: я вставляв ромські слова й ті кілька виразів урду, які встиг вивчити. Не так, щоб вести розмову. Але цілком достатньо.

По дорозі я побачив, як на дорогу виходять жінки з дітьми й намагаються зупинити машини, щоб попросити грошей. Трохи далі обабіч дороги почалися поселення — де кам’яні споруди, а де намети. Я попросив зупинитися біля тих жінок. Хотів спробувати заговорити з ними ромською. Водій був категорично проти: якщо станемо, вони збіжаться, оточать машину, лізтимуть усередину. Зрештою я його вмовив — на кілька хвилин. 

Вийшов, дав жінкам п’ятсот рупій і сказав ромською:

— Ось п’ятсот рупій на всіх.

Жінка мене зрозуміла. Я не запам’ятав усього, що вона відповіла, — але почув, як вона повторила суму: панч сау.

П’ятсот. Панч. Те саме слово, яке я дитиною почув з-під озвучки індійського фільму й через яке питав бабу. Між тим питанням і цією відповіддю минуло двадцять років і десять тисяч кілометрів.

_{Авторство фото - Януш Панченко}

Жінки з дитиною, яка вийшла на дорогу просити грошей. Саме вона повторила за мною суму: панч сау — п’ятсот. Хвилини за три водій почав нервувати й гукати, щоб я сідав: машину вже обступили. Потім я попросив його спинитися біля одного з поселень і зайти туди разом зі мною. Він відмовився навідріз.

— Це цигани, — сказав він. — Підеш туди — заберуть у тебе всю техніку, і я тобі нічим не допоможу.

Gypsies. Одне з небагатьох англійських слів, які він знав. Після цих слів мені захотілося піти туди ще більше. Зрештою він таки зупинився. Я вийшов і рушив у бік наметів — водій одразу закричав:

— Стоп!

Умовити його було неможливо — для такого походу треба було шукати когось сміливішого. Ми поїхали далі, і за годину я вже був у воді на березі Мубарак-Віллидж. Хвилі йшли величезні: заходиш, а тебе піднімає й виносить назад на берег, і так знову й знову. Речі я лишив на піску. Коли повернувся до них, усе було на місці — тільки шнурків у кедах не було.

— Діти, — знизав плечима один із місцевих. — Так жартують.

Шнурок він назвав дорі. Те саме слово, з тим самим значенням, я знав з дитинства. До Карачі я повернувся босоніж, із кедами в руках. За всю поїздку це була єдина річ, яку в мене взяли. Того вечора, лежачи в готелі, я думав про людей, яких водій назвав Gypsies. Іти туди самому не було сенсу: без мови, без посередника я не побачив би нічого. Потрібен був хтось місцевий. І тут я згадав про Аміра. Написав, розповів історію того дня, попросив завтра поїхати туди зі мною. Він погодився одразу.

Табір

Наступного дня Амір із другом приїхали об одинадцятій, і ми вирушили туди, куди я безуспішно намагався потрапити напередодні. Виявилося, що це просто. Нас прийняли одразу, без жодних питань. Жодні побоювання вчорашнього водія не справдилися. Голову поселення всі називали Малік. Це не ім’я: малік означає «старший», «господар», — так у Пакистані звертаються до голів громад.

Високий, темний з лиця, з білою кучмою волосся й такою самою білою бородою. Жовта камиз, заношена, у плямах; через плече перекинута червоно-біла картата хустка. На ногах сандалі. Говорив спокійно й тихо, а коли щось показував, витягав руку й тримав її довго, ніби чекав, поки ми точно подивимося туди, куди треба.

Він провів нас поселенням і познайомив зі своїми людьми. З Аміром вони говорили на сіндхі. Людей тут було з півсотні. Хтось встиг перебратися у кам’яний дім, хтось і далі жив у наметі з мішковини та ганчір’я. Стіни з піщанику, дах із бляхи, а поруч — намет на дерев’яних жердинах. Тяглових тварин у таборі не було: кочувати ці люди перестали давно.

Діти з табору під Карачі.

Води немає. Електрики теж — хоча просто над табором проходить високовольтна лінія, сталеву опору видно з будь-якої точки поселення. Тисячі вольт йшли в місто просто над головами людей, у яких немає лампочки. Вихід вони знайшли самі: поставили сонячні панелі. Їх вистачає, щоб зарядити телефон, увімкнути вентилятор і те саме світло.

Жінки виходять на дорогу просити грошей. Інші шиють подушки — ці подушки впізнаєш одразу: їх оздоблюють маленькими дзеркальцями, обшитими кольоровою ниткою. За повір’ям, дзеркальця відганяють злих духів. У поселенні без світла це були єдині речі, які блищали.

Але головного я так і не дізнався. Я приїхав з одним питанням: хто ви? Як ви себе називаєте? Але між мною й Маліком стояв Амір, і він, здається, не зовсім розумів, що я хочу дізнатися. Він перекладав по-своєму — питав, мабуть, якось інакше. Малік відповідав. Амір передавав відповідь. І щоразу я не отримував зрозумілої відповіді на своє питання.

Я перепитував, але ближче до суті не ставало. Малік дивився на мене привітно й терпляче, як дивляться на людину, яка чогось хоче, але сама до пуття не знає чого. Я стояв за два метри від людини, яка знала відповідь на питання, — і не міг цю відповідь дістати. Десять тисяч кілометрів я подолав. А останні два метри — ні.

Одне я з’ясував напевно: одружуються вони тільки між собою. Шлюб із чужим не вітається. Потім я показав Маліку фотографії своєї родини кочового періоду — тих часів, коли наші теж жили в наметах. Він подивився. Кивнув. І нічого не сказав. Я привіз йому наше минуле. А він у ньому жив.

_{Авторство фото - Януш Панченко}

З Маліком та чоловіками з табору під Карачі. Ґора

Після табору ми повернулися до міста й заїхали в кафе на кашмірський чай. Там познайомилися з Алі — молодим хлопцем, який працював у цьому кафе. Уже за півгодини він запросив нас до себе, у село під Карачі. Перед виїздом я почув, як Алі питає Аміра:

— Ґора не злякається тієї місцевості, там брудно і бідно? Йому нормально буде туди їхати?

— Думаю, так. Ми щойно були в таборі у полі, і все було добре.

Це слово я чув у свій бік безліч разів — від першого дня в Лахорі: на базарі, на вулиці, за спиною, у розмовах, які велися при мені, бо ніхто не думав, що я розберу.

Це слово я знав давно, у формі ґоро — у деяких ромських діалектах воно означає «нером», «чужий». Одне слово, дві мови, і в обох — про того, хто не свій. Тільки тут воно вперше стосувалося мене.

На ров

Село називалося наметовим, і назву воно виправдовувало буквально: люди жили в наметах із ганчір’я, натягнутого на жердини. Ці ніколи не кочували. Просто були бідні — бідніші за табір, у якому ми були зранку. Ми йшли краєм поселення: з одного боку намети, з другого — поле, заросле бур’яном і сухою від спеки рослинністю. В один момент біля мене опинилася жінка з малим на руках. Він плакав — розмазував по обличчю пил і сльози. Я сказав йому те, що кажуть у таких випадках удома. Сказав автоматично, навіть не подумавши, якою мовою говорю:

— На ров. На ров.

Не плач. Навколо засміялися. Здивовано, весело, перезираючись між собою. Виявилося, що їхньою мовою це звучить майже так само.

Школа

В одному з «дворів» просто в полі сиділи діти. Це була імпровізована школа: мати одного з учнів безкоштовно навчала їх читати й писати. Замість воріт між двома дерев’яними стовпами висіла стара ковдра, наскрізь просякнута пилом. Там усе було разом. Килимок із розкладеними зошитами, поруч ліжка, курник за кілька кроків. Кури ходили поміж дітьми, діти виводили літери. Обіч сушилася купа зібраного алое — судячи з усього, збиранням цієї рослини вони й жили.

Я приніс пачку шоколадок і поклав на покривало, просто посеред дітей.

_{Авторство фото - Януш Панченко}

Імпровізована школа в наметовому поселені. Мати одного з учнів безкоштовно вчила дітей читати й писати. Ніхто не потягнувся. Жодна рука. Діти дивилися на шоколад — і сиділи. Тільки коли я попросив одну з дівчат роздати, вона простягла руку й роздала. Кожному по одній, по колу, спокійно, до останнього. Собі не взяла нічого.

Вона взяла свою шоколадку лише тоді, коли я вклав її їй у руку.

Кхарбуза

Сам Алі жив трохи далі — у кам’яному, цілком пристойному будинку. Хоча навколо картина була не набагато кращою. Ми сиділи біля його двору, говорили, жартували. І тут вулицею покотилося, протяжно, як спів:

— Кхарбуза-а-а!

Продавали дині. Ми взяли одну, і Амір обережно попередив: тільки шкірку не їж. Він, здається, вирішив, що я цього ніколи не куштував. А тоді я почув, як хлопці обговорюють мене:

— А йому можна диню? Не отруїться?

— Бісміллях!

Сказано це було з такою інтонацією, що переклад не потрібен. Боже борони! Алі розрізав диню, і я почав роздавати всім, хто зібрався навколо. Людей було багато — приїзд ґора приваблював. Я роздавав і говорив:

— Ле. Ха.

Візьми. Їж.

Ці слова розуміли всі. Без перекладу, без пояснень. Алі повторював за мною й сміявся — не з мене, а з того, як це просто звучить з моїх вуст. Того ж вечора ми з Аміром попрощалися.

— You are a good man, — сказав він.

— І ти добра людина, Амір. Мабуть, тому ми й зустрілися.

Gypsies

Так я й не з’ясував, до якого народу належать люди з того табору. Чоловіка, який мене приймав, у місті назвали б тим самим словом, що й усіх решту: Gypsies. У цього слова довга дорога.

Наші предки вийшли з цих земель понад тисячу років тому. У Європі за ними закріпилася назва Egyptians — помилково вважалося, що вони прибули з Єгипту. Звідси й Gypsies. Потім британці привезли цю назву на Індійський субконтинент, у ті самі краї, звідки предки ромів колись пішли. І почали прикладати її до всіх кочових спільнот без розбору.

Європейська помилка доїхала до землі, з якої все починалося.

А 1871 року з’явився закон, який оголосив ці племена злочинними. Усі одразу, списком. Людей ставили на облік, як ставлять рецидивіста: де живеш, куди йдеш, коли повернешся. Спершу він діяв у Пенджабі, згодом — по всій Британській Індії, зокрема й у Сінді. З незалежністю він перестав діяти. Тавро залишилося.

Борг

Усі дні в Карачі я не міг забути ту дівчинку біля «Хавелі». Ту, якій не вистачило готівки. Це було схоже на невіддану позику: пам’ятаєш про неї, і вона не дає спокою. До Лахора я все одно мав повертатися — звідти був виліт додому. Але тепер був і другий привід.

Приїхавши, я майже одразу поїхав до «Хавелі» — сподівався, що вона там буде. Її не було. Дітей узагалі не було нікого. Але коли я вже виходив з ресторану, вона з’явилася знову. Підійшла й почала просити. Я дав їй тисячу рупій. Потім підійшла ще одна дівчинка — цій я дав п’ятсот. Далі сталося те, чого я не передбачив. До мене почали сходитися всі, хто просив там гроші, — діти й дорослі, людей вісім. Вони обступили мене колом. Я роздавав гроші дітям і повторював:

— Єкх баччя. Тільки діти.

Ставало тісно. Я спробував пройти крізь цей ліс рук і поїхати — і вже майже пройшов, коли один із дітей сказав:

— Bro, please, give me the food.

Я зупинився.

Тоді я й вирішив зайти у двір, де стоїть «Хавелі» та інші ресторани, і попросив охоронця біля входу пропускати тільки дітей, а дорослих ні. Він кивнув. Як з’ясувалося потім, ніякий він був не охоронець: просто чоловік, який там стояв. Але це спрацювало. Зі мною зайшли двоє хлопчиків. Вони хотіли їсти. Проблема була в тому, що вечір закінчувався: ресторанів у дворі кілька, і всі вже зачинялися, один за одним гасли вивіски. Іншої мови, крім панджабі, діти не знали — крім тієї єдиної фрази. Хлопчику, який її повторював, було років шість. Поголений наголо, і по всій голові якісь рани. Я говорив сумішшю ромської та урду, вони — своєю мовою. І ми одне одного розуміли. Хлопчик повторював:

— Кхана. Кхана.

Їжа. Ми ходили від дверей до дверей, скрізь було зачинено, і я спитав його:

— Кай хана?

Де їжа?

Він зрозумів одразу. Кхана й хана — це те саме слово. Одне лишилося тут, а друге більше тисячі років ішло до Європи й повернулося зі мною, щоб зустрітися з собою на нічній вулиці Лахора. Він кивнув, зірвався з місця й побіг до одного з ресторанів, який ще працював. Ми — за ним. Хлопці замовили самі — два бір’яні, рис зі спеціями й м’ясом, найзвичайніша тут вечеря. Слідом підійшла та сама дівчинка, заради якої я повернувся, — замовили і їй.

На це збіглися всі, хто працював у дворі. Люди почали говорити про те, що ґора купив дітям їжу. Один із місцевих сказав дітям на урду або панджабі:

— Ви маєте подякувати цьому чоловікові. Він зробив для вас велику справу.

Хлопчики були зовсім малі. А вона — років дванадцять-тринадцять, уже доросла. Вона зрозуміла все. І не сказала нічого. Просто подивилася — важко, довго. На того чоловіка, який це промовив. Діти поїли. І вже потім, наприкінці, вона підвела очі — пронизливий, зовсім дорослий погляд — і сказала мені:

— Thanks, bro.

Було видно, чого їй це коштувало. Ніби вона щойно переступила через щось усередині себе. Хоча борг був у мене перед нею.

Останній вечір

Це був останній вечір. Я повернувся в готель, а перед сном ще вийшов на Анаркалі. Там є проста дешева забігайлівка з вуличною їжею та чаєм. У перші дні я не пив і не їв на вулиці зовсім: купував продукти в магазині, ходив у ресторани з високим рейтингом. Але за час у Пакистані мої стандарти помітно знизилися — і ця забігайлівка стала моїм улюбленим місцем.

Я зайшов туди вже за традицією. Замовив дудх паті чай — міцний чорний чай, зварений у молоці. Потім кашмірський, рожевий, солодкий, з горіхами. Попрощався зі знайомими. А вранці на мене чекав літак до Німеччини.

Тепер я знаю, що можна спитати шестирічну дитину «кай хана» — і вона зрозуміє. Що немовлятам, які плачуть у наметах під Карачі, кажуть те саме, що казали мені: на ров. Але найдовше я згадую не слова. Двох дівчат: ту, що роздала весь шоколад і собі не взяла нічого, і ту, якій було так важко сказати «дякую».

І смак тієї дині під Карачі. Такий самий, як удома, на Херсонщині.