Костянтин Мусенко: «Важливо, щоб у родинах змінювалося розуміння того, навіщо потрібна освіта»

Костянтин Мусенко — керівник громадської організації «Терне берша», вчитель інформатики з Пантаївки на Кіровоградщині, співзасновник коаліції ромських молодіжних організацій. В інтерв'ю «Жянес» розповів про важливість освіти для ромської спільноти, про роботу з молодіжним активізмом та  проблеми ромського громадянського суспільства.

«Молодь починає більше замислюватися про освіту»

 — Ви очолюєте ГО «Терне берша» вже кілька років. Які три найбільші зміни, на вашу думку, вдалося здійснити для ромської громади за цей час?

 — Саме перше і основне — це, напевно, видимість. Те, що роми стали включеними в порядок денний області, що їм приділяється значна увага. Друге — це зміни в самій громаді (Пантаївській громаді – авт.), де ми працюємо безпосередньо. У нас загалом розвивається молодіжний рух. Не лише ромський, а молодіжний рух у цілому, який ми очолюємо та розвиваємо. І треті зміни — це, скоріше за все, позитивні приклади, які ми показуємо. Вони сприяють тому, що молодь починає більше замислюватися про освіту. Серед нашого кола є освічені роми. І своїм прикладом вони надихають інших ромів та батьків. Це, у свою чергу, сприяє загальному розвитку громади та ромської спільноти.

«Терне берша» активно працює з молоддю. Що сьогодні найбільше мотивує ромських юнаків і дівчат ставати активістами, а що, навпаки, стримує їх від громадської діяльності?

 — Що стимулює? Це, напевно, бажання бути причетними, бути в центрі уваги й загалом допомагати іншим. Що стримує? Напевно, внутрішні бар’єри, які досі існують. Зокрема, у деяких родинах активізм досі не сприймається як щось цілком нормальне. Існує думка, що це може бути шляхом до асиміляції. Інколи така думка все ще побутує в більш закритих родинах. Ви часто говорите про важливість освіти як інструменту подолання стереотипів. Чи можете пригадати історію людини, яка завдяки навчанню або участі у ваших проєктах змогла кардинально змінити своє життя?

 — На даний момент цей процес ще триває. Тому остаточні результати можна буде оцінити приблизно через п’ять років. Ми вже працюємо зі шкільною молоддю. І я, працюючи в школі, помічаю, що деякі учні, які представляють ромську спільноту, почали краще навчатися, стали більш старанно ставитися до навчання. Проте це стосується не всіх. Є й ті, хто бере активну участь в активізмі, але не бажає приділяти достатньо уваги навчанню. Переважно це учні 10–11 класів, яким надзвичайно складно наздогнати те, що вони втратили за попередні роки.

«Деякі представники ромської спільноти не мають можливості повноцінно підготувати дитину до першого класу: придбати необхідний одяг, забезпечити охайний вигляд, шкільне приладдя»

 — Які проблеми ромської громади сьогодні залишаються найменш помітними для держави та українського суспільства, хоча потребують негайної уваги?

 — Освітні потреби. Як я вже говорив у попередніх інтерв’ю, це стосується всіх аспектів освіти. Деякі представники ромської спільноти не мають можливості повноцінно підготувати дитину до першого класу: придбати необхідний одяг, забезпечити охайний вигляд, шкільне приладдя. Не завжди рівень достатку сім’ї дозволяє це зробити. І це також є проблемою. Ми знаємо і пам’ятаємо, що однією з основних причин булінгу в школі є матеріальний стан сім’ї, з якої походить дитина. А якщо до цього додається ще й етнічне походження, то, як то кажуть, це вже «комбо».

Важливою є також підготовка дитини до школи. На даний момент у цьому питанні ми значною мірою відстаємо, адже не всі представники ромської спільноти мають можливість віддавати дітей до дитячого садочка. Або вважають це не потрібним. У результаті діти потрапляють одразу до першого класу, не маючи достатнього рівня соціалізації та відповідних знань і навичок, які зазвичай формуються під час дошкільної підготовки.

Це може бути пов’язано і з тим, що батьки, можливо, самі не мають достатнього рівня освіти та не завжди можуть підготувати дитину так, як хотіли б. І тоді починає закручуватися спіраль: виникають стереотипи, дитина відстає від навчального процесу, а згодом це відставання стає ще складніше подолати. Як на мене, освіта — це перш за все. Освіта і просвіта.

 — Ви працюєте не лише як громадський діяч, а й як учитель. Як цей досвід допомагає вам краще розуміти потреби ромських дітей та молоді?

 — Перш за все, як учитель я можу моніторити результативність реалізації наших проєктів, які відбуваються в громаді. Я бачу поведінкові зміни в дітях, бачу, як вони взаємодіють, хто з ким спілкується. У нас був приклад, коли до одного з проєктів роми й не-роми практично не спілкувалися між собою — вони збиралися окремими групами. Після реалізації проєкту нам вдалося їх об’єднати, подружити, і тепер вони спілкуються та товаришують між собою.

Що ще дозволяє краще розуміти потреби молоді? Це постійний контакт із нею. Це можливість побачити на ранніх етапах тих, хто має, якщо так можна сказати, «ДНК активіста», і допомогти їм, підставити плече своєї команди, щоб вони могли розвиватися в цьому напрямку. Тому що свого часу такого плеча поруч із нами не було. І ми хочемо стати такою підтримкою для когось іншого.

«Моя мрія — щоб роми були представлені в органах державної влади, в апаратах органів місцевого самоврядування»

 — Якщо говорити про майбутнє, якою ви бачите ромську громаду України через десять років? Які зміни мають відбутися, щоб ця візія стала реальністю?

 — Як на мене, якщо говорити про контекст Кіровоградщини, то в цілому основним напрямком є освіта. Важливо, щоб у родинах змінювалося розуміння того, навіщо потрібна освіта, і поступово зникала стигма, що освіта дорівнює асиміляції. Наступна моя мрія — щоб роми були представлені в органах державної влади, в апаратах органів місцевого самоврядування. Можливо, через 10 років у нас з’являться депутати, можливо, хтось із молоді виросте і стане представником влади, який буде представляти інтереси всіх громадян України на тій території, де він живе.

Якщо говорити про Україну в цілому, то, як на мене, мають поступово перестати існувати такі поняття, як «компактні поселення» чи «місця компактного проживання», які ми, наприклад, бачимо в Ужгороді. Я мрію про те, щоб роми почали жити дисперсно, разом з іншими мешканцями громад. Це сприятиме їхній інтеграції, але водночас — без втрати власної ідентичності. Це моя мрія. Щоб ця візія стала реальністю, держава вже створила достатньо багато механізмів, які можуть цьому сприяти. Проте залишається велике питання на місцях, зокрема, з боку органів місцевого самоврядування. Інколи бракує бажання вирішувати ромські питання доти, доки вони не стають проблемою для всієї громади.

«Зміни повинні відбуватися у двох напрямках. Перше — зміни в головах людей. Друге — посилення державної та місцевої політики щодо ромів»

Також часто бракує бачення проблеми з боку всієї громади. Адже якщо ми говоримо про проблеми ромів, то вони виникають не лише через зовнішній вплив чи дискримінацію. Частина проблем існує безпосередньо всередині сімей та громад. Тому досить часто самі роми можуть бути співучасниками або навіть причиною певних проблем. Отже, зміни повинні відбуватися у двох напрямках. Перше — зміни в головах людей. Друге — посилення державної та місцевої політики щодо ромів.

«Головне — під час такого об’єднання не втрачати власну ідентичність та ідентичність своєї організації»

 — Ви є одним із співзасновників коаліції ромських молодіжних організацій. Наскільки сьогодні важливо, щоб ромські організації об'єднувалися між собою, і які спільні ініціативи можуть мати найбільший вплив?

 — В цілому я відповім так: на даний момент я не бачу іншого варіанту для громадських організацій, окрім як об’єднуватися в асоціації, альянси чи інші об’єднання, щоб мати потужний голос у процесах ухвалення рішень і впливати на формування політики та консультування. Це також є одним із невід’ємних процесів євроінтеграції, де громадські організації в переважній більшості об’єднуються в певні кластери та працюють відповідно до спільних інтересів. Це значна сила для лобіювання, а також можливість отримувати державне фінансування.

Адже на даний момент ми всі користуємося гарантіями та можливостями, які надають нам іноземні партнери. Проте цей ресурс не може бути постійним: рано чи пізно підтримка може припинитися або, наприклад, їхні пріоритети можуть не збігатися з нашою державною політикою. Це також цілком можливо. Тому, як на мене, нам потрібно об’єднуватися і рухатися спільно. Навіть якщо ми маємо певні непорозуміння чи різне бачення, потрібно знаходити ті точки, які нас об’єднують. І головне — під час такого об’єднання не втрачати власну ідентичність та ідентичність своєї організації.