Ромська активістка Галина Сіладі: «Для мене поезія - спосіб життя»

«Мова – це головне. Я хочу її повернути, щоб вона збереглася». На цьому наголошує громадська активістка, заступниця голови громадської організації «Терне Рома», поетеса Галина Сіладі. Про історію створення громадської організації «Терне Рома», громадську роботу, поетичне натхнення та ставлення до ромів у суспільстві активістка розповіла в інтерв’ю для «Жянес». 

 – Які спогади з дитинства найбільше вплинули на Вас і допомогли сформуватися тим, ким Ви є сьогодні?

– Насміхалися, обзивали. Не могла за себе постояти, не було до кого звернутися, щоб за мене хтось постояв, крім батьків. Це не так було, щоб захищати всіх, щоб проявити себе між людьми. Дуже багато було такого, що не сприймали нас, мене. З дитинства пам'ятаю, що не сприймали повноцінно, як  всіх людей, зрозуміло. 

– Яка історія створення громадської організації «Терне Рома»? Коли вона з'явилася? Хто її започаткував?

– Започаткував її Гриченко Сергій Миколайович. До мене він звернувся у 2003 році. Знімали тоді фільм «Танець смерті». А в нас був ансамбль свій «Лоле цвето». І він (Сергій Миколайович - ред.) запропонував нам взяли участь у зйомках. Потім він став мені розповідати, що це за організація. Як можна і в школах допомогти, і кругом людям. Я так з 2003 року вступила у члени організації. Так і стала займатися тим. Він наштовхнув на те, і показав, що можна зайти в суспільство, як всі люди. Що можна боротися з тим, що нас не признають. Завдяки йому ми так файно стали розумітися і в школах, і в лікарнях, і в органах опіки, і органах внутрішніх справ. Тоді ще була міліція, а не поліція. Коротше, продвинулись багато в чому. І так з цієї пори займаюся громадською організацією. Зараз я заступник голови. 

– Розкажіть, будь ласка, трішки більше про ансамбль.

– Виступали на фестивалях. У Луцьку ми виступали більше. На краєзнавчих виступали, на «Палітра культур». Це був перший ансамбль, який називався «Лоле цвето». Виступали, як був Міжнародний день ромів. Ми організовували там все. І кібітки свої були. Згодом, нас люди кликали на весілля, на хрестини. Від Горохівського будинку культури ми спочатку виступали.

Потім троє людей з ансамбля «Лоле цвето» померли. Солістка заболіла. Перестали співати. Коротше, ансамбль розпався. Ну, я тоді створила молодіжний ансамбль «Баха Марі». В Луцьку виступали. І на фестивалі «Палітра культур». Про меншини виступали. На заходах в бібліотеках нас кликали. Було і на «Ми разом» - об'єднання всіх меншин. В будинку культури в Луцьку виступали. На День міста також. Але зараз теж  роз’їхались за кордон. Так що наші гастролі припинилися. Через війну.

– Як сцена вплинула на Ваше життя? 

– Ну, вона реалізувала певні дитячі мрії. Вона дала більшу певність в своїй культурі. Стали більше розуміти нашу культуру. Молодь прийняла швидше. Молоддю стали вивчатися далі пісні. Стали підтримуватись танці. Більш активно. Бо, знаєте, воно вже так було, а зараз призабуте все. Між школами тільки українське все було. Але сцена повернулася. А мені тоді дитячі мрії ще допомагали. З дитинства хотілося такого.

– Коли Ви вперше відчули потребу писати вірші? Чим для Вас є поезія? Це хобі, терапія чи, можливо, спосіб зберегти та передати ромську культуру? 

– Для мене поезія, певно, рівняється зі способом життя. Я стала писати з першого класу. Такі маленькі віршики. Просто в школі. Ну, дівчата одні побажання писали. І я сама придумала, написала. І тато мій прочитав раз, другий раз. Похвалив мене та сказав, що я можу писати. І я стала писати. Писала, правда, російською мовою, доки не почалося АТО. Тоді я перейшла на українську. Я вчилась дуже багато російською. У мене все було на російській. Бо і в школі вчила російську. Мені вона була така як перший урок. А як тільки почалося АТО, вся ця агресія, я перейшла на українську. Я пишу в різних ситуаціях. Воно мені і хобі, і так здається, щось кличе, як обов’язок якийсь такий. І можливість висказатись. Можливість висказати свій біль. На бумагу вилляти. І радість. Якісь сподівання і розчарування. Все виливається нам в бумагу. 

– Що означає для Вас бути жінкою-лідеркою в ромській спільноті? Чи відчуваєте Ви особливу відповідальність у цій ролі?

Так. Відповідальність велика. По-перше, жінка. В нас якось так повелося раніше, що лідер має бути чоловік. Дуже було тяжко. Як тільки я йшла на ту дорогу, дуже був тяжкий шлях. Були і насмішки, і презирство, і недовіра, і ніхто не хотів допомоги. Це комусь щось допомогти, це треба було нав'язуватися. Тебе люди не хочуть, а все одно до них йшла. Доносила, що треба так, що я можу, ми допоможемо. Дуже тяжко. І це дуже велика відповідальність і гордість. Гордість за те, що жінка може, якщо сильно хоче, може впливати на всіх. 

– Які ромські традиції Ви вважаєте найбільш важливими, щоб зберегти для майбутніх поколінь? 

– Ромські традиції? Що саме перше я хочу зберегти, то це пісню. Пісню. Тяжко –  пісня, радісно –  пісня. Хочу зберегти повагу до старших, як було у нас все покоління. Це традиція, повага старших. Старшого треба обов'язково поважати, слухати, не можна грубити.

Хочу культурність, щоб збереглася наша. Хочу, щоб повністю не зник наш стиль одягатися. Зараз дуже рідко хто так одягається. Дуже хочеться, щоб не згубили стиль культури одежі. Мову дуже рідко розуміють. Я розумію добре, а говорю погано на ромській. Нас не вчили батьки, не хотіли. Вони як установилися, перестали кочувати, то між собою вони собі говорили, а дітей не вчили. А я хочу, щоб воно продовжилось, бо це дуже велика частина культури. Мова – це головне. Я хочу її повернути, щоб вона збереглася. 

– Чи допомагає Вам творчість у громадській діяльності? Можливо, Ви використовуєте поезію чи музику як інструмент для діалогу з людьми? 

– Так, дуже допомагає. Дуже допомагає поезія, дуже допомагає пісня. От тяжко, от не можемо договоритися, от щось там хтось не може розуміти. От сіли, помовчали, хтось там почав співати, одне одного підхватили, в пісні можна поняти все. Успокоїться, тоді налажуються стосунки, тоді вона єднає більше всіх. 

– І поезія допомагає багато у чому. От прийдуть до мене, приміром, от хоче людина висказати щось, але не знає як. Людина просто мені сяде, розкаже, що хоче, а я вже викладу на вірш, на бумагу, віршик. Це дуже допомагає. 

– З якими найбільшими труднощами або упередженнями Вам доводилося стикатися і як Ви знаходили сили їх долати?

– Найбільше було несприйняття. Якщо ти ром, ти циган, ти злодій. Ти в школі, а на що тебе вчити? Ти циган, воно тобі не треба. Я своїх дітей сама понавчала читати і писати, хоч вони ходили тут в школу. Бо тут школа зразу була взагалі несприятлива. Сядь, мовляв, сиди, роби, що хочеш на уроці, можеш шкоду робити, аби тільки не мішав. Дайте йому в телефоні покляцать, аби тільки не мішав вчити.

Зараз вже займаються, зараз хочуть, щоб діти ходили. Так само в лікарнях було. От допомога, в соціальних знайшлася допомога, це ніяк не хотіли виплачувати. Ніяк. Треба було ходити, добиватись, доказувати. Ніде не можна було добитися. Як і зараз мені. От на даний момент в мене вдома відключене світло. Відключене чому? У мене є договор на руках. Але договор мені як зложували, то вони не написали мене як споживача, а як повторне підключення. Але ж я далі за нього маю виплачувати. У мене є з сільської ради на руках така довідка, що ця земля належить мені. Тільки я її не встигла приватизувати. Зараз не хочуть, кажуть - не можна. Я була в Польщі, поїхала до дітей, і мені обрізали світло. Я приїхала, оплатила їм за світло. І принесла ці довідки, але мені ніхто не хоче підключати… Я тут живу 30 років на цій землі. Це ви уявляєте? 30 років. І я зараз без світла. І куди не зверталася… До мене зверталися всі. І міська рада, і всі. І я їм допомагала всім. А я куди не йшла в Горохові, мене ніхто там не послухав, і світло мені так і не підключили. 

– Хто або що надихає Вас у житті та творчості? 

– Саме перше, що я вам скажу, то це - діти. А ще - я дуже люблю Україну. І це все біль. Так що я зараз пишу більшість творів про війну. У мене чимало віршів, і є на різні теми. Але найбільше мені йде про війну. Про цю біль. Про людські сльози. Але більше за все надихають діти, внуки. 

– Якою Ви бачите роль ромської громади в українському суспільстві через 10–20 років? 

– Я бачу таке, що люди сприймуть нашу культуру. Вони сприймають вже зараз трохи, але приймуть згодом у повному обсязі. Не будуть цуратися. Вірю в те, що все буде добре.