У Києві відбувся показ зафільмованої документальної вистави «Голоси, які мають імена»

У межах виставки «Невидимі. Стійкість: минуле і сучасність ромів» у центрі «Жива пам’ять» відбувся спеціальний показ зафільмованої документальної вистави «Голоси, які мають імена». Після глядачі мали змогу поспілкуватися  із режисеркою Наталією Вайнілович та виконавчим директором «АРКА» Володимиром Яковенком.   

Стрічка поєднує дві часові лінії: історію геноциду ромів в Україні під час Другої світової та сучасний досвід ромських громад у контексті повномасштабної війни росії проти України. Фільм спирається на архівні документи й усні свідчення, репрезентує особисті історії постраждалих і сучасні художні інтерпретації. Головна ідея — простежити, як етнічні переслідування і упередження відбиваються в долях людей і в житті громади, а також як мовчання перетворюється на голос.

Мета проєкту: зафіксувати і донести історію геноциду ромів в Україні, зробити видимими усні свідчення й родинні нарації; встановити зв’язок між травмами минулого та нинішніми викликами; сприяти освіті широкої аудиторії та запобіганню майбутніх злочинів проти людяності. 

Під час обговорення Володимир Яковенко розповів про мистецьку роботу, яка покликана знайомити з історією ромів та допомагати долати упередження: 

«Це вже наша не перша подібна робота, не перший подібний фільм. До того ми робили фільм «Від дому до дому». А «Голося, які мають імена» — це не фільм, а вистава документального театру. Ми подумали, що буде дуже шкода, якщо цю виставу покажуть один, два, три рази і потім вона зникне. Тому ми вирішили фільмувати цю виставу і презентувати її на широкий загал».

Вистава створена на основі інтерв’ю з представниками ромської спільноти — як сучасними, так і тими, хто пережив геноцид у 1930–1940-х роках. Ці свідчення стали фундаментом для постановки та дозволили поєднати голоси минулого і теперішнього.

На фото: Володимир Яковенко та Наталія Вайнілович

Обговорення торкнулося і теми ставлення до ромів та інших маргіналізованих груп у різні періоди історії. Глядачі ділилися власним досвідом і історіями зі своїх міст, розповідали про випадки дискримінації та стереотипів, із якими доводилося стикатися. Разом учасники намагалися шукати шляхи подолання упередженого ставлення — не лише до ромів, а й до всіх меншин та вразливих спільнот. Так дискусія стала простором не лише для обміну думками, а й для пошуку практичних рішень, які можуть змінювати суспільство.

«Війна нас об’єднує. Як казали герої та героїні фільму, на початку повномасштабного вторгнення ця різниця між людьми стерлася. І це дуже важливо пам’ятати. Цю тенденцію треба зберегти й розвивати.

Коли ми говоримо про реконструкцію України, то для мене це не лише відбудова зруйнованих будівель, доріг чи інфраструктури. Це передусім реконструкція українського суспільства. Перехід від радянського минулого до справжнього українського майбутнього. Нам потрібно переосмислити наші помилки, спільні помилки, які ми робили раніше, і не допустити їх повторення. Ми — єдина нація, і в цьому наша сила. Але водночас ми різні, і саме в цій різноманітності теж криється наша сила.

Я бачу це і як громадський активіст. Буквально днями я давав інтерв’ю українському медіа, і мене запитували про те саме, що піднімається у фільмі: як війна змінила ставлення до маргіналізованих груп. На початку дійсно було більше поваги, підтримки. І якщо подивитися історично, то можна провести паралелі: як під час окупації ставилися до ромів, євреїв, кавказців — усі ці принизливі практики, жовті зірки та інше.

Але, на жаль, я мушу визнати: ця тенденція вже слабшає. Минулоріч я знову чув негативні стереотипи про ромів від звичайних людей. І це жахливо. Саме тому я дуже вдячний за цей фільм. Сподіваюся, його побачить більше людей, бо що більше видимості — то більше свободи. Коли люди бачать справжніх ромів — активних, освічених, різних — вони перестають сприймати лише ті стереотипи, які тягнуться ще з радянських часів. Тому такі фільми — це шанс змінити ситуацію», — зазначив Володимир Яковенко під час обговорення стрічки.  

На фото: глядачі стрічки 

Режисерка Наталія Вайнілович розповіла особисту історію про те, як у її житті проявлялися стереотипи щодо ромів: 

«Мене запросили на форум ромської молоді. Це був інший жанр театру, де глядачі розповідають свої життєві історії, а актори їх відтворюють на сцені. Це не документальний театр, але він дуже живий, емоційний.

Ми, як актори, прийшли працювати з ромською спільнотою, готуємося до виступу, перевдягаємось. І раптом я ловлю себе на тому, що ховаю гаманець. Дивлюся — партнери роблять те саме. Я питаю: “Люди, що ми зараз робимо? Ми йдемо грати історії цих людей, а поводимося так, ніби вони чужі”. А вони відповідають: “Ну, от зараз уже будуть якісь чужі люди”. І я зрозуміла, що у нас працює не зустріч із людьми, а з образом, який сформувала масова культура чи особисті упередження.

Це було болюче усвідомлення. Бо виявилось, що навіть коли я йду до людей, у мене спрацьовує якийсь стереотип. Я могла щось чути від мами, мала власний досвід чи зіткнення з іншими людьми, і далі безсвідомо проєктувала це на ромську громаду. Це мене вразило й змусило зупинитися.

Потім ми більше спілкувалися, знайомилися, навіть жартували — і цей бар’єр стерся. Але якщо людина живе так постійно і не помічає цього, не зупиняється, — нею дуже легко маніпулювати. Це ж не викорінюється одразу.

Це величезна проблема. Вона живе в суспільстві й не зникає сама собою. І найбільше питання для мене — як з цим працювати? Як йти до людей із просвітництвом і ламати ці стереотипи?»

Таким чином, показ і дискусія довкола «Голосів, які мають імена» створили простір для осмислення глибших питань — від історичної пам’яті до подолання сучасних упереджень. Цей проєкт нагадує: без правди про минуле неможливо побудувати справедливе майбутнє. А шлях до нього лежить через відкритий діалог, видимість і взаємну повагу.

Фото: Андрій Мрига