Міха Козимиренко, ромський Кобзар: «Мова тоді самодостатня, коли нею пишуть вірші»

Culture

 «Коли у світ цей прийде ром, засяє зірка над шатром, всміхнуться тихо гори й доли, здригнуться коні в чистім полі…», — писав поет. Цей епізод подкасту «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» — про Міху Козимиренка: яскравого ромського поета, перекладача та композитора, який створив ромську абетку, переклав ромською — твори Шевченка, будував мости між культурами, і став голосом народу, якого не чули. І просто про людину та батька — у спогадах свого сина В’ячеслава Козимиренка.

Довідка: Міха Козимиренко (6 лютого 1938, Чернігів — 19 липня 2005, Коростень) — український поет, перекладач, викладач і композитор ромського походження. Член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії імені Івана Франка (2003). Автор ромської абетки та першого ромського букваря в Україні. Перекладав ромською твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Завдяки йому Гімн України вперше прозвучав мовою ромів — це був перший офіційний переклад гімну однією з мов нацменшин. За глибоку повагу до Шевченкової спадщини його називали «ромським Кобзарем».

Михайло Козимиренко народився у лютому 1938 року в Чернігові, в родині українки та рома. Того ж року його батька було репресовано до Сибіру, де він опинився серед «ворогів народу».

У серпні 1942-го у місті сталося трагічне: німецькі окупанти розстріляли понад сорок його кровних родичів — за те, що були ромами. Хлопчик вижив дивом. Мати, Варвара Минівна, перекинула його через паркан до сусіда — українця Олександра Бондаренка. Той сховав дитину, урятував йому життя.

Після війни родина переїхала до Коростеня — невеликого міста на Житомирщині, подалі від страшних спогадів. Там Міха ходив до школи, дорослішав і поступово обрав свій шлях — музику. Шлях, якому залишився вірним на все життя.

Спочатку було Київське музичне училище імені Глієра. Потім — факультет музики та хорового співу Ніжинського педінституту. Після армії він повернувся до Коростеня й почав викладати в місцевій музичній школі. Присвятив цій справі майже сорок років: навчав, підтримував, надихав.

Серед його учнів — десятки тих, хто згодом став частиною культурного й освітнього життя країни. І не тільки. І навіть через роки — вже дорослі — вони поверталися до нього. Щоб подякувати.

«Він викладав гру на баяні та гітарі. Окрім нього ще були вчителі. У батьків питали: ви хочете, щоб діти просто "відходили" уроки, чи чогось справді навчилися? Якщо хочете, щоб діти грали — то треба йти до Козимиренка. Він не був м’яким. Він був вимогливим. Але завдяки цій вимогливості учні рухалися вперед», — згадує для «Ай ту Жянес. А ти знаєш?» його син, В’ячеслав Козимиренко.

Вимогливим Михайло Григорович був не лише до учнів, а й до себе. І — до свого сина, вдома.

«Вдома батько мав беззаперечний авторитет. Вечеряли завжди разом, ніхто не сідав за стіл без нього. Так було заведено. Під час вечері він обов’язково питав: як день, що робив, чого навчився. Ніколи не сварив за оцінки. Якщо я казав, що отримав трійку, він відповідав: “Мені оцінка не потрібна. Розкажи, що знаєш”. І я розповідав», — каже В’ячеслав.

Міху Козимиренка знали й цінували як композитора — він був членом Спілки самодіяльних композиторів Житомирщини, а його твори звучали на радіо та телебаченні. 

У 90-х Міха Козимиренко присвятив себе поезії. Його вірші — щирі, особисті, з любов’ю до свого народу, тривогою за його долю та глибокою прив’язаністю до України. Працював із єдиною ромською газетою «Романі Яг», де згодом став заступником головного редактора. Вірш «Якщо помре останній ром…» став знаковим для ромської літератури.

У 1996 році вийшла збірка "Думи мої" («Думі мырэ») — перший переклад творів Шевченка ромською. Загалом переклав понад 30 творів Кобзаря, в тому числі поеми «Катерина» та «Відьма». Окрім того, адаптував Гімн України ромською мовою. За цей внесок отримав Міжнародну премію ім. Івана Франка (2004).

«Шевченко — один з перших, хто почав писати українською і заявив про неї, як про окрему мову. Мій батько казав: мова тоді самодостатня, коли нею пишуть вірші», — цитує тата син В’ячеслав.

Одна із книжок поета — дитяча, видана в Києві «Коли виростеш ти, сину…». До неї увійшли поетичні твори для дітей: вірші, загадки, п’єса. Це чи не одна з найперших настільних книг для ромської дітвори.

З’явилась вона, очевидно, з власного досвіду виховання дітей.

«Коли я був молодим, бувало, ми з ним сперечалися. Я щось доводив, він мені щось пояснював, виховував… Словом, молодий я був. Але минав тиждень, два — і те, про що ми сперечались, він «відповідав» мені віршем. Наприклад — про дітей, про те, якими мають бути батьки, про стосунки… І я зрозумів одне: якщо він відповідав віршами — значить, це його зачепило. Значить, він думав над тим. І якщо він над чимось думав, то обов’язково знаходив до цього слова. Бо був майстром слова», — ділиться спогадами В‘ячеслав Козимиренко.

Поета завжди турбувала доля його народу: якість життя, доступ до освіти, культурна самосвідомість ромів і сприйняття їх у світі.

«Він дуже хотів, щоб діти вчилися. Щоб усі ходили до школи, щоб мали принаймні середню освіту, а краще — вищу. Але ми тоді вже говорили про складність: якщо ромська дитина здобуває вищу освіту, вона ніби віддаляється від коріння, перестає бути ромом. Тому, казав він, важливо зберігати баланс — щоби залишатися ромом і водночас мати освіту, йти вперед».

Повну версію подкасту слухайте у доданому аудіофайлі.