«Голоси, які мають імена» повинні запобігти геноцидам в майбутньому — творці вистави

Зафільмована документальна вистава «Голоси, які мають імена» – поєднує розповідь про геноцид ромів в Україні під час Другої світової війни та сучасний досвід ромських громад у реаліях повномасштабної війни Росії проти України. Вистава дає можливість побачити, як етнічні переслідування та упередження залишають слід в особистих долях та в житті цілої громади. Режисерка Наталія Вайнілович розповіла журналістці Українського Радіо Світлані Мялик, що в оригіналі створювалася звичайна документальна вистава, яку актори грали на сцені. Перші покази були наживо. Вистава формує людяність і дає можливість подивитися на ромів і їхнє становище в суспільстві під іншим кутом. Вона переконана, що такі вистави в майбутньому можуть запобігти таким явищам, як геноцид. Виконавчий директор Молодіжної агенції з адвокації ромської культури "АРКА" Володимир Яковенко додав, що люди на показі очікували побачити стандартну історію ромів з шатрами, конями, довгими спідницями, танцями та музикою. Але побачили людські історії, переживання, страхи, якими ділилися роми.

Етнічні переслідування та упередження залишають слід як в особистих долях, так і в житті цілої громади

Показ зафільмованої документальної вистави «Голоси, які мають імена» відбувся в Україні. Вистава розповідає про геноцид ромів в часи Другої світової війни та життя ромських громад в умовах нинішньої повномасштабної війни Росії проти України. Виставу показали в межах тематичної виставки "Невидимі. Стійкість: минуле і сучасність ромів", яка була розгорнута у виставковому центрі "Жива пам'ять" у "Бабиному Яру" до Дня пам'яті жертв геноциду ромів у часи Другої світової війни. Презентувала її Молодіжна агенція з адвокації ромської культури "АРКА" спільно з партнерами: Національним історико-меморіальним заповідником "Бабин Яр", Українським центром вивчення історії Голокосту за підтримки посольства Німеччини в Україні та Українського інституту національної пам'яті. Показ зафільмованої документальної вистави та зустрічі з творцями фільму відбулися в Україні вперше. Стрічка поєднує дві часові лінії: геноцид ромів в Україні під час Другої світової війни та сучасний досвід ромських громад у реаліях повномасштабної війни Росії проти України. Вистава дає можливість побачити, як етнічні переслідування та упередження залишають слід і в особистих долях, і в житті цілої громади. Виконавчий директор Молодіжної агенції з адвокації ромської культури "АРКА" Володимир Яковенко поділився історією своєї родини, яка пережила переслідування: 

"Це вже наша не перша подібна робота, не перший подібний фільм. До того ми робили фільм "Від дому до дому". Це не  фільм, а вистава документального театру. Ми подумали, що буде дуже шкода, якщо цю виставу покажуть один, два, три рази і потім вона зникне. Тому нами було ухвалено рішення щодо фільмування цієї вистави і презентації її на широкий загал. Загальною ідеєю було проведення певних паралелей між сучасною війною і подіями, які відбувалися під час Другої світової війни, щоб знайти тонку лінію між минулим і теперішнім, щоб зрозуміти, що переживали люди тоді і що переживають зараз, чи є якісь відмінності, чи жахи війни залишаються тими самими в особливості ромської спільноти. Важко прослідкувати, але потрібно цей зв'язок прослідкувати між поколінням, яке переживало геноцид під час Другої Світової війни і тим самим поколінням частково, яке застало і теперішню війну."

Історія ромів по-новому

Після показу відбулось обговорення стрічки, під час якого глядачі могли поділитись своїми думками та поставити запитання авторам. Говорили про те, що стрічка дозволяє зрозуміти, як трагедії, що базуються на основі етнічної приналежності, впливають на окрему людину, постать, на громаду в цілому. Для учасників показ став моментом певного пізнання, адже історія ромів відкрилась для них по-новому. Історія була наповнена емоціями. Про те, як виник задум зняти фільм і як побудована сюжетна лінія, як тривала робота над проєктом, розповіла режисерка Наталія Вайнілович:

"Чому це називається зафільмована документальна вистава? Тому що в оригіналі створювалась звичайна документальна вистава, яку актори, акторки грають на сцені. Перші покази були наживо. Вони були в Україні і Польщі. Але щоби популяризувати тему геноциду ромів і бути більш свідомими до цієї теми, "АРКА" – громадська організація – той проєкт, в рамках якого ми створювали цю виставу, заклали фільмування вистави, щоб можна було її возити на різні заходи, показувати людям і обговорювати, осмислювати цю тему, пов'язувати тему геноциду з темою Другої світової війни і того, що відбувалося напередодні і впродовж тої війни. Бачити, як воно схоже з тими подіями, які відбуваються зараз. Тому це називається так. Це не документальне кіно, тому що це зовсім інший жанр. Це відеоверсія документальної вистави. Це напрямок театру, який базується на історіях людей, які живуть зараз з нами і свідчать про певні події свого життя. В даному випадку, як режисерка вистави, я спілкувалися із ромською спільнотою, з представниками ромської спільноти. І на основі їх свідчень, інтерв'ю була створена ця вистава. Також я і актори ознайомлювалися зі свідченнями ромів, які безпосередньо переживали геноцид в 1930-40 роках минулого століття і які в 1990 роках дали ці інтерв'ю, вони задокументовані, записані, заархівовані. І ці фрагменти теж взяті для нашої вистави. Ця зафільмована документальна вистава має дуже широкого глядача. Це може бути сама ромська спільнота. Ми показували цей фільм у Польщі на конференції для ромської, дружньої до ромської громади молоді, коли близько 100 глядачів дивилися. І потім ми теж це обговорювали. Не всі роми знають свою історію. І про це говорять в "АРЦІ", ми не раз про це порушували тему, тому що в родинах не прийнято говорити про минуле, не прийнято згадувати, коли хтось із родичів був вбитий, якась частина народу була знищена. Це ніби як забули. І така вистава може нагадати, через що ми пройшли. Тому що це є не тільки у ромів, а й в українців, євреїв, інших етнічних групах схожа історія. Чим ця вистава буде корисна для не ромів? Ми не побачимо яскравих костюмів, танців, музики, співу, веселощів. Те, що асоціюється в першу чергу з ромською культурою та ромами. Це звичайні люди, які живуть серед нас. Вони мають освіту, хтось її не має, хтось працює на базарі, займається громадською діяльністю науковою, дослідницькою. І ви навіть інколи не скажете, що вони є ромами. Саме роми такі, які малює наш мозок, коли ми проговорюємо слово "ром". Я би цей фільм показувала і молоді, і людям різного віку, які живуть в різних регіонах України, що роми живуть всюди по Україні. Багато з них давно осіли та асимілювалися і стали частиною української держави. Вони мають українське громадянство, працюють, мають свій бізнес. Я би хотіла, щоб ми поглянули на цю проблему, те, що стосується ромів і їх дискримінації, не тільки як проблему цієї спільноти, а нашого суспільства загалом, тому що, окрім ромів, є інші маргіналізовані групи, які теж потребують того, щоб на них звертали увагу не як тих, які через свою особливість мають бути виключеними або жити десь окремо, гетованими, а включеними і досліджуваними. Коли ти зустрічаєш людину незнайому, класно запитати: "А яка ти? Давай поговоримо, хто ти? Розкажи про себе". Ніж створювати якесь власне уявлення, яке грунтується на стереотипах, упередженнях, тому що ми бачили десь в один момент свого життя. Я не думаю, що людям, які мають українську етнічну приналежність, приємно чути, коли узагальнюють нас і таким чином про конкретну людину вже мають певну думку, не знаючи зовсім її. Тому я би хотіла, щоб такі вистави такого документального характеру, коли текст вистави – історія людей, не доповнений художньо, такий, як є – побачили і почули якомога більше людей на фестивалях, окремих заходах, де прийде глядач, подивиться, задумається. І наступного разу, зустрівши людину будь-якої етнічної національності – рома, українця, єврея – запитали: "Хто ти? Давай познайомимось". Почули і розказали про себе. Я думаю, що це формує людяність. І якщо це стане масовим, воно зможе в майбутньому запобігти таким явищам, як геноцид". 

На фото: Володимир Яковенко і Наталія Вайнілович

Переплітаються історії, яким вже майже 100 років, та історії сьогодення

У зафільмованій документальній виставі шість свідчень тих, хто пережив нацистську окупацію, переплітаються з історіями сьогодення, показуючи, як минулі трагедії продовжують впливати на життя нинішніх поколінь. Продовжує режисерка Наталія Вайнілович:

"Історії свідчення ромів, які пережили геноцид, надані Українським центром вивчення історії Голокосту. В 2023 році, перед тим, як створювати виставу, я прочитала багато історій, майже 80. І фрагменти багатьох з них є у виставі. Коли ми її показували наживо, щоразу звучали інші фрагменти. У фільмовану версію вистави ми з акторами обрали 10 чи трошки більше фрагментів цих свідчень. Це люди, багатьох з яких вже зараз немає в живих, але є їхні історії. Ми змогли їх взяти, щоби дати їм голос. Інші шість історій ромів і ромок – наші сучасники, сучасниці, в яких я брала інтерв'ю. З цими інтерв'ю знайомились актори та акторки, вони слухали їхні голоси. Ми працювали багато над тим, щоб актори не грали історії своїх донорів, а були ними, жили, переймали їхню інтонацію, щоб ми могли дійсно повірити. І хтось із глядачів сказав, що в певний момент вони забули, що це актори і перед ними були дійсно ці люди, які говорять про власний досвід пригноблення, тому що людина є ромом або ромкою. Або згадують своїх прадідів і дідів, які вижили випадково, тікаючи від німців, або коли хтось рятував їх. В самій виставі переплітаються ці історії, яким вже майже 100 років, та історії сьогодення. В нас є шість акторів та акторок, шість персонажів – людей, які живуть зараз. І вони розказують про себе, про те, що чули в своїй родині, про геноцид, ким були їхні близькі люди, деякі з них мали освіту, хтось був кочовим ромом і займався тим ремеслом, яким займалися роми. Розказували про колгосп, коли примушували займатися агропромисловістю, аграрною справою, що для ромів було зовсім неприродньо. І це дуже сковувало їхній дух. Багато чого було в інтерв'ю. У виставу прийшли тільки фрагменти. Але і вони є дуже цінними. Також в історіях наших сучасників і сучасниць, які грали актори і акторки, лунає їхній персональний досвід, коли вони публічно десь заявляли або не заявляли, що належать до ромської спільноти. І, на жаль, вони теж наводили приклад, як люди недружелюбно висловлюються, дізнаючись, що вони ром чи ромка. В одній виставі наш герой на роботі сказав, що він ром. І його колега сказала: "Могли би промовчати про це, нащо про це говорити". А він відповів: "А що тут такого? Я ром, і це ок". На жаль, такі історії ілюструють те, що досі суспільство живе в певних стереотипах і ставлення до ромської спільноти, яке на них базується, є звуженим. Тих ромів, яких ми бачимо на вулицях – це лише частина спільноти. Навіть в самій виставі про це є мова, що є 15 ромських груп. І це лише одна з них. Що знають взагалі про ромів не роми? Так, дуже мало. І я думаю, що подібні вистави дають можливість подивитися на ромів і їхнє становище в суспільстві під іншим кутом, більш людяним. Я хотіла створити виставою такий вплив, щоб в певний момент глядач і глядачка не розуміли, про який час йде мова: про 30-40 років минулого століття чи про наш час. І коли була вистава, її обговорення, я чула цей коментар. В якийсь момент незрозуміло було, хто це? Це росіяни роблять утиски ромів, або це німці, або хто, або де? Це вдалося з точки зору драматургії. І для мене це є свідченням, наскільки історія циклічна, і що ми не сильно беремо уроки з минулого, коли повторюються знову масові вбивства, коли знову етнічність, етнічна приналежність впливає на те, як вибудовуються стосунки між людьми під час вторгнення, коли етнічність стерлася, але були шелтери тільки для ромів, поки туди не втрутилася громадськість, були зроблені фото і все це не стало публічно відомим. Я думаю, що причина в тому, що ми не знаємо про ромів нічого, окрім того, що зустрічаємося на вулиці з їх певними представниками. Так само, як і українці теж є різні, які ведуть себе, порушуючи закон або якось негарно. Але ж це не означає, що ми будемо до всіх українців або людей іншої етнічної групи ставитись недобре". 

Без шатра, танців, співів та веселощів

Володимир Яковенко зазначив, що фільм був презентований вже не раз за кордоном, зокрема торік у Німеччині. В Україні ж презентація офлайн відбулась лише нині: 

"Цей фільм був презентований вже не один раз за кордоном, зокрема в Німеччині. В Україні ми не показували цей фільм офлайн, а тільки в онлайн режимі. Ця подія була унікальною в тому сенсі, що вперше ми показали цей фільм, цю зафільмовану документальну виставу офлайн для живої аудиторії, де могли вживу побачити емоції людей, поспілкуватися з ними, почути їхній фідбек, отримати зворотній зв'язок, який був доволі теплий, емоційний. Ми почули багато емоційних коментарів, зокрема що це була нестандартна робота. Деякі люди коментували так, що коли вони йшли, то очікували, що це буде якась стандартна історія показу ромів: шатри, коні, довгі спідниці, танці і музика. Але у фільмі вони побачили зовсім іншу сторону: людські історії, переживання, страхи, якими поділилися роми. Коментарі людей і відгуки наштовхують нас на те, що цю роботу потрібно використовувати. Це допомагає будувати діалог між людьми, різними культурами, поколіннями, руйнувати ті стіни, бар'єри, які стають на шляху порозуміння один одного. Подібні ініціативи потрібно продовжувати, але не все залежить тільки від нас, а ще й від обставин, яким ми піддаємося. І створення подібних проєктів, фільмів або вистав потребує також ресурсів як матеріальних, так і фізичних, людських, психоемоційних. Кожна роль, кожен персонаж не просто говорить, а проживає думки, переживання і почуття свого донора історії".

Зафільмована вистава є певним уроком з минулого про те, як легко можна таврувати і винищувати одну групу людей лише через їхню ідентичність. І водночас це нагадування про спільну відповідальність за збереження пам'яті та протидію дискримінації і нині. 

Фото у матеріалі: Світлана Мялик

Матеріал підготовлено: Українське радіо